THOUGHTS, FEARS, HOPES AND IDEAS.
PALURAMANN
ЩО ДАЛІ?
З настанням чергового дня із вкотре жахливими новинами про руйнування, які відбуваються практично всюди в Україні, мені страшенно боляче спостерігати, як інституції (створені для вирішення саме теперішніх проблем), а також їхні держави-члени не вживають жодних дій, щоб зупинити скоєні звірства – на більш глибокому рівні, ніж можна собі уявити.
Однак я цілком усвідомлюю, що зараз я безсильна перед справами на
міжнародній арені та нормами сучасного міжнародного права.
ЧАС ТЕПЕР Є НАШИМ РЯТІВНИКОМ І НАШОЮ ЗАГИБЕЛЛЮ.
АЛЕ ТУТ ВИНИКАЄ БАГАТО ІНШИХ ПИТАНЬ:
ЩО ДАЛІ?
НАРАЗІ Є
ЛИШЕ
ОДНА
ВІДПОВІДЬ:
паралельно з документуванням ймовірного геноцидного наміру, ми повинні також зробити акцент на запобіганні та апеляції до таких механізмів, як Конвенція 1948 року. Стаття 1 Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього встановлює два основні зобов'язання: окрім заборони вчинення геноциду, держави також зобов'язані запобігати геноциду та карати за нього.
Рішення Міжнародного Суду ООН у 2007 році також є надзвичайно важливим з точки зору надання такої необхідної ясності на зобов’язання щодо запобігання. У ньому зазначено:
«На думку Суду, федеральна влада Югославії повинна була докласти всіх зусиль у межах своїх повноважень, щоб спробувати запобігти трагічним подіям, які набули такої жахливої форми, про масштаби яких можна було здогадуватися. Проте Відповідач не довів, що він проявив будь-яку ініціативу, щоб запобігти тому, що сталося, або здійснив будь-які дії, щоб запобігти звірствам, які були скоєні».
Деякі українські юристи також зазначили, що через те, що політичні та правові дебати щодо того, чи є політика росії геноцидом, ще не є узгодженими, було б розумніше, якби Україна фактично не дійшла до ситуації, коли можна було б сказати, що там, справді, був геноцид. Навіть з людиноцентричної точки зору краще апелювати до зобов’язання щодо запобігання.
Зобов’язання щодо запобігання геноциду застосовується екстериторіально, що означає, що держави зобов’язані запобігати геноциду не лише в межах своїх власних кордонів, а й в інших країнах, коли існує ризик того, що він має місце або може статися в інших країнах.
Конвенція 1948 року дає нам можливість говорити про запобігання та обов’язок світової спільноти бути більш чутливим до явищ, які можуть свідчити про те, що політика переслідування перетворюється на політику геноциду.